За весь час війни криворіжці вже довели, наскільки сильними та щирими вони можуть бути. У місті створено десятки волонтерських організацій і майже кожен містянин вже зробив свій внесок у перемогу України. У Кривому Розі знайшли прихисток багато переселенців із гарячих точок, в їх числі дві сестрі із Маріуполя – Тетяна і Лариса. Щоб повернутися до мирного життя, дівчини здолали довгий і дуже складний шлях, пише ikryvorizhets.com.
Маріупольці про перші дні війни та будні під авіабомбами
Як і більшість криворіжців, Тетяна і Лариса вірили, що бойові дії завершаться за декілька днів. У ніч з 23 на 24 лютого Лариса працювала у нічну зміну на меткомбінаті “Азовсталь”. Вранці, коли весь Маріуполь почув страшні вибухи, всі працівники комбінату були у паніці, почалася евакуація.
Сестри згадують, що у той день вони були повністю розгублені, не знали, що робити і куди їхати. Син Лариси жив на правому березі Маріуполя і у тій частині міста було відносно спокійно, тому сестри зібрали тривожну валізку і переїхали до нього. На правобережжі ще декілька днів після 24 лютого продовжувалося нормальне життя: працювали магазини, заклади, їздив громадський транспорт. Однак, вже було чути часті бомбардування. Згодом дівчата дізналися, що росіяни оточили Маріуполь і надія на швидке настання миру пропала.
Лариса і Тетяна згадують життя у епіцентрі бойових дій із жахом. У березні вони вже засинали та прокидалися під обстрілами, більшу частину часу проводили в бомбосховищі. Найстрашнішими були удари авіабомб, адже вони за один раз могли вщент зруйнувати багатоповерховий будинок. Тетяна розповіла, що у бомбосховищі знаходитися було безпечно, однак люди задихалися, коли у будинках горіли пластикові вікна. Дим був із їдким, хімічним запахом, не вистачало свіжого повітря. Під обстрілами родина бігала до найближчої балки, щоб взяти питної води у криниці, а коли така можливість пропала, розтоплювали сніг та збирали дощову воду.
Порятунок із пекла і життя сестер у Кривому Розі
Коли життя у пеклі війни стало нестерпним, Тетяна і Лариса вирішили намагатися виїхати звідти. Звичайно, перед цим наслухалися страшних, але реальних історій про те, що половину машин розстрілюють на блокпостах. Кількість машин на блокпості була незліченною, але сестрам вже було все одно на ці труднощі, головне, виїхати із Маріуполя живими. День, коли вони виїжджали із міста, нагадував фільм жахів: вздовж доріг лежали нерозірвані снаряди, неприкриті тіла мертвих людей. На щастя, на блокпості до жінок ніхто не чіплявся і їм вдалося виїхати із 13-річним сином Тетяни і собакою. Перед тим, як приїхати до Кривого Рогу, сестри залишалися у декількох містах. Зупинитися на тимчасове проживання на Криворіжжі вирішили тому, що тут жінкам запропонували роботу та житло.
Тетяна розповіла, що коли вони в’їхали у квартиру у Кривому Розі, там взагалі не було меблів, однак було дещо важливіше – тиша і мир навколо. Навіть сирени у місті, які вмикаються доволі часто, не лякали жінок. До того ж, місцеві волонтери не були байдужими і дуже скоро у їх новому житлі були необхідні меблі. Лариса каже, що тепер для них немає більшого щастя, ніж їжа, питна вода, можливість прийняти душ та спокійний сон. Наразі сестри працюють у криворізькій компанії Метінвест, син Тетяни завершив 7 клас дистанційно.
