8 Серпня 2022

Спогади очевидців про німецьку окупацію Кривого Рогу

Related

(Не)солодке життя: лікарка з Кривого Рогу про те, як вживати менше цукру

Науковцями вже неодноразово було доведено, що цукор негативно впливає...

Спогади очевидців про німецьку окупацію Кривого Рогу

1941-1944 рік ознаменувався для криворіжців, як темні часи. Після...

Вуличний стріт-арт: які картини прикрашають стіни Кривого Рогу

Кривий Ріг асоціюється у багатьох з червоними собаками та...

Історія циркового мистецтва у Кривому Розі

Вже давно розвіяний міф, що цирк це лише для...

Share

1941-1944 рік ознаменувався для криворіжців, як темні часи. Після оголошення війни хвиля мітингів і зборів прокотилася від Інгулецьких копалин на півдні Кривого Рогу до Веселих Тернів на півночі міста. Це означало, що мешканці міста не лише засуджували агресію Німеччини, а й готові стати на захист Батьківщини. Але 14 серпня німецькі військо зайшло на Криворізькі землі. З приходом війни, процвітаюче промислове місто майже зупинило своє виробництво. Чимало чоловіків було вивезено до Німеччини. Настали проблеми з харчуванням. Про це розповідають очевидці, які пережили німецьку окупацію Кривого Рогу. Далі на ikryvorizhets.com.  

Життєдіяльність Кривого Рогу у часи німецької окупації

Німецькі окупанти зайшли до Кривого Рогу з боку Змички і одразу ж почали формувати свої органи управління. Разом з тим, у місті створювалися репресивно-каральні органи. Паралельно з криворізькими органами влади почали утворювалися німецькі. Щоб налагодити життя у місті, треба було вирішити ряд нагальних проблем: стабілізувати ціни на продукті харчування, побутові товари, забезпечити мешканів робочими місцями.

Німецькими органами влади навіть була спроба встановити граничні ціни на життєво необхідні товари. Але залякування та заборони не допомогли і у місті почали вводити карткову систему на продукти харчування. Картки отримували робітники підприємств міста та працівники, яких затвердив комісаріат

Окупаційна влада намагалась запустити в роботу підприємства міста, щоб вийти на довоєнний рівень виробництва. Але це німецькій армії не вдалося, з одного боку через саботаж та відмову робітників співпрацювати з окупантами, а з іншого, через зруйновані шахти і заводи після відступу радянських військ. 

Окупанти намагалися “узаконити німецький порядок” через освіту. Таким чином, вчителями працювали лише ті, хто був прихильним до окупаційної влади. Небажані для німців підручники були прибрані з освітньої програми. Також важливим чинником стало те, що німецька влада у Кривому Розі заборонила навчання дітей старших 15 років. Це означало, що їм потрібна була дешева робоча сила, а не освічене населення.

Навіть газети під тиском окупантів стали “голосом” німецької влади на Криворіжжі.

Історія місцевої мешканки, яка пережила німецьку окупацію у Кривому Розі

Мешканка Кривого Рогу Галина Філонова народилася у 1932 році. Хоч вона і була ще дитиною, всі жахіття війни добре пам’ятає. 

Галина Філонова під час німецької окупації проживала у селищі Рибасове. Її батько працював столяром, а перед початком війни взяв суду, щоб побудувати будинок, тому що сім’я з чотирьох дітей та дружини на той час проживала у бараках. Але з приходом війни будматеріали розтягали для формування оборонних конструкцій та окопів.

Галина Андріївна добре пам’ятає, як вперше, разом з братом Володею, побачила німців. Окупаційні війська зайшли до селища Рибасове з боку інституту профзахворювань і гігієни праці. В цей час її батько пішов до приятеля, тому брат хотів було попередити його про наступ окупантів, але не встиг. Німецькі війська вже гнали чоловіків. Батько і брат Галини хотіли сховатися у сусідському сараї, але хозяйка сказала: “Моїх забрали, ідіть і ви, чого ховаєтесь?”.

Так, батька і брата Галини Андріївни разом з іншими чоловіками погнали до кар’єрів, туди ж під’їхали автівки, які відправили чоловіків до залізнодорожної станції “Рокувата”. Згодом їх відвезли до станції Шепетівка, а звідти потягом до Німеччини. Мама Галини Філонової бігла за поїздом, намагаючись передати їжу своїм чоловікам, але це їй так і не вдалося.

Потім, мати Галина годувала українських радистів, а коли вони перебазувалися в район, де зараз знаходиться “Горицвіт”, дев’ятирічна Галина і сама носила їм їжу. Маленька дівчинка здійснила героїчний подвиг, годуючи замаскованих у землянці українських військових. Вони сиділи у землянці прикриті бетонним плитами і травою так, що і не зрозуміло було, чи є та хтось.

Сусідка сім’ї Галини Андріївни вирішила дружити з німецькими окупантами і навіть зустрічалась з поліцаєм. Разом вони лазили по хатах і виносили різне майно. Згодом самі ж німці її і розстріляли.

Німецькі війська вигнали мешканців селища Рибасове з хат, тому сім’ї Галини, як і всім іншим прийшлося шукати собі житло. Галину з мамою і двома маленькими братами прихистила криворізька родина в одному з бараків. Так і вдалося вижити. Хоча й прийшлося ходити по людям просити їжу. Молодший братик Галини дуже полюбляв вареники з капустою і у кожній хаті питав, чи немає у них квашеної капусти. Люди давали все що було. Це означало, що навіть у такі жахливі і скрутні часи люди залишалися добрими і щирими.

Було й таке, коли німці різали худобу, все що їм було непотрібно, викладали на веранду. І ось Галина побачила, щось біле, і подумала, що це смалець і попросила це у німців. Вони й кинули дитині.Закинувши на плечі “здобич” Галина поверталася додому, але відчула, що в неї мокра спина. Це виявилося коров’яче вим’я з молоком.

Коли родина нарешті змогла повернутися додому, виявилося що курей і майже всю їжу забрали німецькі військові. Залишивши лиш трохи овочів у погребі. На цих харчах і прийшлося жити сім’ї допоки не розпочиналися весняні посадки.

Повернення брата

Батька і старшого брата Галини Володю вивезли у Німецький концтабір. Володя шість разів намагався втекти, але його наздоганяли собаки. Але на сьомий раз з допомогою батька, 14-річному хлопцю втекти все ж таки вдалося. Навколо концтабору був паркан під напругою. Але чоловіки знайшли місце, де напруги не було, батько перекусив провід і коли син утік, знову скрутив його, щоб німці не помітили втечу.

Володя довго переховувався у добрих німців, які згодилися його прихистити. А потім він пішки дійшов аж до Вінниці. Там хлопець зустрів вчителя української мови, який його прихистив і піклувався аж до завершення війни. Після перемоги Володя пішов у Кривий Ріг. На своєму шляху він бачив жахливі картини: багато трупів як німецьких так і українських солдатів. Вчитель застеріг Володю, щоб хлопець не підходив до тіл, тому що вони можуть бути заміновані. 

Прийшовши додому Володя розповів про всі жахи своєї важкої дороги від концтабору до рідного міста.

День, коли настала перемога, Галина Андріївна Філонова чудово пам’ятає. Для проведення мітингу на вулиці Ватутіна на місці пам’ятника Богдану Хмельницькому побудували трибуну. Радість мешканців не можна було описати словами. Те що День Перемоги – найбажаніший день для криворіжців, не було і сумніву.  

Під час війни у селищі Рибасове на Криворіжжі чимало мешканців не втратили своєї людяності і допомагали один одному. Хоча були й ті, хто перейшов на бік окупантів, грабували хати і чинили насильства. 

І ось через 77 років після Великої Перемоги над німецьким фашизмом, українці знову зустрілися з окупаціями, насильством, грабежами і вбивствами, але вже від сусідньої країни. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну, ветерани і діти війни, які пережили німецьких окупантів на своїй землі, тепер знову бачать бойові дії і живуть під звуками пролітаючих ракет. Але як і 77 років назад, українці знають, що перемога не за горами, тому що воюють не лише збройні сили, а воює весь український народ.